Читати книгу - "Велика книга маленького українця. Захопливі розповіді з історії, природознавства та народознавства України"

досягла розквіту в народів, що їх ми вважаємо основними носіями давньої культури: у вавилонян, античних греків, римлян, а також в Індії, Китаї та Ірані. Особливою пишністю відзначається візантійська вишивка. Її традиції значно вплинули на вишивальне мистецтво країн середньовічної Європи та Київської Русі.

Із прикладного побутового заняття вишивка дуже швидко перетворилася на ремесло, яке потребувало неабиякої майстерності. Відомо, що школу вишивання, очевидно, першу на українських землях, у XI ст. заснувала сестра Володимира Мономаха Анна. У ній навчали майстринь, котрі вишивали речі церковного вжитку, князівський одяг тощо. Заняття вишиванням у Київській Русі вважали справою елітною, якою мали займатися тільки найкращі, найобдарованіші майстрині. Дуже популярним було вишивання як забава серед жіноцтва у родинах великих князів.

Це цікаво!

У XVI–XVII ст. в Києві, Чернігові, Корці й інших містах успішно діяли майстерні з гаптування – вишивання золотими та срібними нитками, для виготовлення яких тоненьким металевим дротиком обвивали жовту нитку під «золото», а білу – під «срібло». Окрім таких ниток, виготовляли й так звані «сканні», перевиваючи золотою ниткою зелені, рожево-червоні або чорні, а срібною – блакитні нитки шовку.

Із середини XIX – на початку XX ст. сільські та міські промисли потрапляють під значний вплив замовників, які диктували майстрам свої смаки. Це негативно позначилося на художньому рівні виробів. У цей час на місцевих ринках з’являється дешева фабрична продукція, яка поступово витіснила витвори ручної роботи. Це зумовило скорочення виробництва та призвело до занепаду вишивального промислу.

Однак вишивка не зникла з життя народу. Основне призначення цього ремесла – прикрашати одяг, обрядові речі та предмети побуту. Вишивання зробилося майже винятково домашнім заняттям, хоча й існували вишивальні фабрики (наприклад, фабрика імені Лесі Українки у Львові).

А чи знаєш ти, що…

…уже наприкінці ХІХ – на початку XX ст. вишивальницям в Україні були відомі понад 100 художньо-технічних прийомів, хоча протягом багатьох століть існувало тільки два основні методи нанесення вишивальними нитками стібків на тканину – двобічний та однобічний. На всій території України було широко відоме мережання, причому окремі регіони мали свої особливості в застосуванні цієї техніки.

Вишивкою займаються в системі різноманітних товариств, переважно жіночих. Тут уважно ставляться до давніх традиційних зразків, мотивів та прийомів вишивання. Це найактивніші учасники різноманітних виставок. Вишивка відіграє все більшу роль у виготовленні нової державної атрибутики, оздобленні інтер’єрів (вишиті хоругви, ікони). Відомий у світі автор сотень вишитих ікон – отець Дмитро Блажийовський.

Упродовж багатьох століть в українській вишивці знаходять відображення думки та настрої людини, краса навколишнього світу, їхні мрійливі сподівання на кращу долю й давні українські вірування.

На весь світ відомі наші вишиванки – традиційні вишиті чоловічі та жіночі сорочки. Український народ ставився до вишиванки як до святині. Її передавали з покоління в покоління, з роду в рід, берегли як реліквію. Символічний образ сорочки-вишиванки часто наявний у народних піснях.

Вишиванка – це символ здоров’я та краси, щасливої долі й родової пам’яті, порядності й чесності, любові й святковості. Також вона є оберегом. Символіка вишиванки залежала від того, для кого призначалося вбрання: парубка- нареченого, чоловіка чи хлопця, дівчини чи заміжньої жінки.

Це цікаво!

За традицією, дівчина, готуючи придане, мала власноруч вишити своєму нареченому сорочку. Обов’язковим атрибутом весіль був рушник, який молода вишивала вручну. Він слугував оберегом для нової сім’ї протягом усього її існування.

А чи знаєш ти, що…

…виготовляли сорочки з лляного або конопляного полотна домашньої роботи? Існувало чимало типів традиційних сорочок залежно від форми, використаних матеріалів, а також від семантики кольорів: подільський, галицький, поліський, волинський, наддніпрянський, полтавський, гуцульський, буковинський, лемківський тощо.

Вишивка хрестиком є найпопулярнішою технікою, яку застосовують у найрізноманітніших виробах. Наприкінці ХІХ ст. вона поширилася по всій Україні. Елементи орнаменту, які виконували хрестиком, найчастіше мали рослинний чи геометричний характер.

В українській вишивці часто використовують такі мотиви, як «виноград», «хміль», «дубові листки», «барвінок» тощо. Деякі з них пов’язані з давніми уявленнями народу. Так, мотив «барвінок» є символом невмирущого життя, візерунок «яблучне коло», розділений на чотири сектори з вишиванням протилежних частин в одному кольорі – символом любові. У сучасній вишивці трапляється й дуже давній символ «дерево життя», зображуваний переважно стилізовано у формі листків і гілок.

А чи знаєш ти, що…

Вишивка білим по білому – це художній прийом, у якому рельєфний узор створює гру світла, то вбираючи, то відбиваючи його. У цій вишивці поєднуються до десяти технік, що дає безліч вишуканих орнаментальних композицій.

Кольори української вишиванки загалом – чорний і червоний або чорний, червоногарячий й жовтогарячий. Часом додають також трохи зеленого й синього. Рідко у вишиванці вживають срібну, золоту й сіру нитки. Узагалі багатство барв у вишитій українській сорочці збільшується територіально в напрямку з півночі на південь. Кожен із кольорів, використовуваних у вишивці, має своє значення: червоний – любов, жага, світло, боротьба; чорний – смуток, нещастя, горе, смерть; зелений – весна, оновлення життя тощо.

Вишиті рушники здавна були поширені на Україні як неодмінний атрибут народного побуту, весільної й святкової обрядовості, як традиційна прикраса селянського житла. Важливі події в житті народу ніколи не обходилися без рушників, котрі не тільки мали декоративне призначення, а й несли образно-символічне навантаження. Рушник завжди був символом гостинності: на ньому підносили дорогим гостям хліб-сіль. Під час будівництва хати рушниками підіймали сволоки, потім їх дарували майстрам. На рушники приймали новонародженого, з ними проводжали людину в останню путь. Значну роль відігравав рушник у весільному обряді як один із найважливіших атрибутів: ним зв’язували руки молодим, бажаючи щасливого подружнього життя.